неділя, 26 червня 3014 р.

Бій на першому блокпості Слов’янська. Перша танкова атака.

Бойова карта Слов'янська та пробитий уламком магазин.


Минув рівно рік. Не претендую на істину, але грунтуючись на своїх спогадах, почутому, та спогадах інших бійців, намагаюся скласти все до купи, і описати максимально правдиво та детально. Ті хто загинув, і ті, що лишилися тоді живі, платили в той день свою ціну за мир і правопорядок, що невдовзі були повернені Слов’янську.

субота, 24 червня 2017 р.

Повернення з війни

Уламки мін з Вуглегірська.
Так склалося, що я повертався звідти багато разів. Стільки, власне, скільки і потрапляв туди.
З кожним разом почуття притуплюються, але завжди все до болю схоже.
Пам’ятаю, як це було зі мною вперше. Ми усі були дуже збуджені. А я все думав - як це? Чи відчую я себе вдома? Чи відчую себе цивільною людиною?
Все сталося раптово. Я побачив перші багатоповерхівки Києва і у мені прокинувся «киянин». Ті самі відчуття, шо і всі ті 30 років, які я прожив тут. Але при цьому солдаська сутність все ще трималася в полі зору. 

пʼятниця, 13 січня 2017 р.

Тилове забезпечення

Побут солдата нагадує побут дитини. І у ставленні до військових і до дітей теж прослідковуються аналогії. Про це я вже писав тут.
То як, невже солдати інфантильні, і у цьому криється джерело їх проблем?
Чи випадково так сталося, що у армії є тилове забезпечення? Може це навмисно вигадали масони для розбещення кращих синів Батьківщини?)

пʼятниця, 12 лютого 2016 р.

Вперше у Нових Петрівцях

Дорога до Нових Петрівців проходила через знайому мені з дитинства автостанцію «Полісся». Одразу за межею Києва починалася лісиста місцевість. Власне, далеко їхати не довелося.
Військова частина виглядала досить гарно і зразково. Дах будівель був вкритий малиновою металочерепицею. Поки їхали, побачив макет гвинтокрила (для відпрацювання висадки), полосу перешкод та будівлю для відпрацювання штурму.
Вишикували нас на плацу та поділили на два взводи. Зібрали усіх, хто мав вищі звання і з них призначили командирів.

25 квітня - контракт та відправка у в\ч3027

На наступний день ми зібралися вже з речами біля КПП військової частини 3066.
До нас вийшов молодий чоловік з накрученим чубом та повідомив тим, хто зібрався, що він комбат. Його вигляд не дуже вселяв надію. Багато хто тоді носив чуб. І я теж. Ми всі були різношерстними, але так дивно виглядав лише комбат.
Зачитали список тих, хто пройшов медкомісію та спецперевірку. Щось виправляли. Далі ми знов мали заходити до приміщення де отримували бланки контракту, і ще писали заяву на вступ, та дозвіл на проведення спецперевірки нас. При чому, спецперевірка вже була проведена, ми пройшли її, а дозвіл на її проведення писали заднім числом. 

четвер, 11 лютого 2016 р.

23 квітня 2014 - подача документів та медкомісія


Привезли нас з Майдану на Печерськ, у військову частину 3066, що навпроти ЦВК. Автобуси висадили нас перед КПП. Там ми стали у чергу до кімнат, призначених для зустрічей солдат з близькими. У черзі я все розпитував сусідів, чи ми таки на службу у резерві будемо записуватисб, бо інакше мене не влаштовує. Більшість також хотіла у резерв, хоча були бажаючі і на повний контракт.

Memento mori

"Ми смертні, лише тіні та тлін" 
к/ф "Гладіатор"
У житті бувають моменти, коли стикаєшся з обставинами, які нагадують невблаганну стихію. Раптово розумієш, що ти перед ними лише піщинка. Потрапиш під хвилю, і понесе тебе. Тоді нарешті розумієш, що сучасне життя дало нам ілюзію захищенності, безсмертя та верховенства людини над усім, що її оточує.
Особливо, це стосується міст – штучного світу, який розлабляє і розбещує. Там можна зовсім позабути про базові потреби людини, і поринути у самореалізацію, амбітні плани, відпочинок, сучасне життя мегаполіса, духовні практики.
Для більшості містян лише туристичні походи можуть повернути відчуття вразливості. Дати відчути себе не носієм інтелекту, статусів, бажань, а крихкою істотою з м’яса та кісток. Зрозуміти ціну безпеки, даху над головою, ситості, склянки гарячого напою. Зрозуміти покинутих на вулиці тварин.
Особливо, якщо ти один проти усього.
У такі моменти, коли розумієш, скільки ти маєш подолати, відчуваєш, скільки випробувань у тебе ще попереду. Тоді уява малює картини, як би було комфортно, аби був не тут, а десь вдома. Може ти вчинив нерозумно, полишивши зону комфорту? Але яка б не була відповідь, вже не можна заплющити очі, а розплющивши, раптом опинитися у комфорті. Ось, що означає - реальність. Зробивши свій вибір, ти маєш випити чашу до дна. І, мабуть, повернутися сильнішим.

понеділок, 8 лютого 2016 р.

За що ми воюємо. Відповідь на дурне питання.

Одне з найдурніших питань, які мені доволилось чути на мирній території України, це «За что ти ваюєш?». З жалісливою варіацією «І за що ж ви там воюєте, біднесенькі?», та самовиправдальною – «Я вот нє панімаю, за что ваєвать, за Парашенка?».
Загалом, можна сказати, що до тих, до кого не дійшло дотепер, до тих навряд чи дійде колись.. Їм зручніше «нєпанімать». Це ніби дає право жити як раніше. Показує, ніби вони раціональні, і саме тому всіляко уникають захисту Батьківщини, а зовсім не через трусість та меркантильність. Одночасно цим вони намагаються знецінити статус захисників, бо дуже ревниво ставляться до того, що народ став більше цінити воїнів, а не їх «статус».
Але, я все ж відповім на запитання. Вдам, ніби воно дійсно коректне, і можна зрозуміти їх «нєпонімаю». Ну, може в них критична нестача об’єктивної інформації, чи вади у роботі мозку. Тобто доведеться «розжовувати» елементарні речі.

неділя, 7 лютого 2016 р.

Мішки з «добром». Що приховують солдати у мішках?

Поліетиленові будівельні мішки поправу можна назвати улюбленим словом військових – «тактичними», а зовсім не будівельними. Через їхню компактність, низьку вартість, та універсальність у військовому житті.
Наповнившись грунтом, вони стають базовим елементом укріплень. У них приїзджають часто інші речі, в тому числі і ті самі мішки. У них викидають сміття. Та інше..
Безліч солдат, у зоні АТО, несуть ці білі чи оливкові мішки у відділення Нової Пошти, наповнені явно не землею.
Люди зацікавлено, а часом і з докором, дивляться на них. І на солдат, і на мішки. На їх обличчах читається:
- Оце намародерили!
- А отой аж два мішки шле додому!
- І навіть не соромляться!
- Мабуть, їжу та волонтерську допомогу додому на продаж шле!
- От би зазирнути у ті мішки..

четвер, 4 лютого 2016 р.

Як Самооборона Майдану міліцію охороняла

Після втечі Януковича уся міліція поховалася. Навіть ДАІ. Взагалі то без них було не так і погано, але тривати й далі так не могло. Злочинність швидко б допетрала, що настали її золоті часи.
Оскільки міліція боялася розправи з боку людей, і не безпідставно боялася, то необхідно було легітимізувати міліцію. Оскільки вони серед Києва, а не десь у Ростові, то фраза «я ЛЄГІТІМНИЙ!» їм би дуже дорого обійшлася. Бо кожен захотів би переконатися на дотик у легітимності. Єдиний, хто міг їх легітимізувати реально, це Самооборона Майдану. Адже центр Києва контролювався нею, і всі про це знали.
Ось з цим проханням до нас і звернувся десятник – «Міліціонери бояться виходити на вулицю і працювати, їм потрібна ваша охорона! Хто згоден?»

У Гвардію з Майдану

Колись, як ще був малим, я читав про те, що найелітніший підрозділ в Україні – це Національна Гвардія. Подумки я уявляв, як я теж стаю до її лав, як приймаю участь у миротворчих міссіях, виконую бойові завдання. Уявляв собі, як поглядатимуть дівчата на такого красеня гвардійця. Все видавалося таким особливим, з романтичним ореолом. Мене тягнуло до того.
Але то були лише юнацькі фантазії. Я навіть не сподівався, що вони колись справдяться. І ніяк не працював у тому напрямку. Але я відчував всередині себе бійця, яким у разі потреби можу стати. Відчував вогонь, який тліє, але варто лише дмухнути..
І дмухнув Майдан. Я не міг терпіти несправедливості, і бути осторонь. Я відчував, що це єдиний вірний шлях для мене. Якщо відмовлюся, оберу пристосуванство, то це буду вже не я, тоді я сам себе не поважатиму ніколи.

середа, 3 лютого 2016 р.

Солдатська мудрість

Я завжди розмірковував про причини та наслідки. Намагався докопатися до глибинної суті явищ. Ще малою дитиною у дитячій купелі, яку поставили серед дорослої ванни, я раптом видав здивованій тітці, що знаю як виміряти, скільки я займаю місця – через кількість витиснутої моїм тілом води. Тітка тоді просто оторопіла і вигукнула, що це придумав ще якийсь там Архімед, і побігла всім розповідати, до чого додумався малий.
Але то дрібниці. Дитячі забавки. Одного разу мені справді пощастило. Я осягнув одну з основних солдатських мудростей. Сьогодні я поділюся цим з тобою.

вівторок, 2 лютого 2016 р.

«Тактичні».. матюки

У важких обставинах, якими є участь у бойових діях, та життя у польових умовах, легко підхопити матюки. Звісно, дехто їх підхопив ще змалечку, чи на інштх важких роботах, і постійно вживає вже давно. Але є і ті, у кого раніше язик не повертався вжити прилюдно хоч якесь з тих слів. Не кажучи вже про те, що розмовляти переважно їми.
Що ж дає вживання нецензурної лайки дорослим чоловікам, більшості з яких вже давно не потрібно доводити лайкою, що вони «вже дорослі і мужні»?

понеділок, 1 лютого 2016 р.

Як живеться солдату. "SOS!!!", чи "все у нас добре"?

По-перше, варто зазначити, що дійсно, у АТО не курорт, у абсолютній більшості випадків. Дійсно - складно. Але до тих складнощів кожен ставиться по-різному. І реагує також по-різному.
Зустрічав дві протилежні характеристики умов служби – «усе погано, зрада! нас кинули!» і «все, добре/нормально». І це не про різні умови йдеться, зазвичай, а про приблизно однакові.
Визначальним може виявитися будь-який з наступних чинників, чи їх комбінація:
1) у кожного своє розуміння визначення «стійко переносити труднощі військової служби». Неконкретне таке поняття. В нього можна вписате все, що забажаєш. Для когось знаходження поза домівкою вже незручність, а хтось може думати, що тут прописана необхідність стійко переносити будь-що, що випадає солдату.

неділя, 31 січня 2016 р.

Флешбеки - жахливе відчуття особливості

Вуглегірськ
Повне раптове занурення у минулі події, пережиття їх заново називають флешбеками. Ось ти серед своєї кімнати, чи їдеш кудись у громадському транспорті, чи слухаєш щось і раптом.. ти знову на війні! Саме у тій миті, яка тебе колись вразила. Найдрібніші обставини такі яскраві, емоції настільки бурхливі, що аж фізично відчуваються. Реальність щезає. Точніше, реальною стає війна, яка всередині тебе, а зір та слух мозку здаються непотрібними у цей час. І це стається ще і ще..
З часом ти вже можеш за власним бажанням зануритися туди, де вибухи, кров, смерть.

субота, 30 січня 2016 р.

Книги, журнали та поезія на війні

Читання під час дорогиу перше відрядження до АТО
Знаю, зараз багато хто надсилає у АТО книги солдатам. І до нас такі книги теж приїздили. Бачив, як їх читали бійці у вільний час.
Коли ми відправлялися у переше відрядження до Слов’янська, один з наших узяв у дорогу книгу «Дефіляда у Москві». Так, у нас були тоді великі плани. Тоді війна лише розпочиналася, і ми гадали, що хто виживе, той через кілька місяців побачить перемогу.

пʼятниця, 29 січня 2016 р.

Громадянський фронт

Позбався сміття!
Військові часто чують та читають - «ми з вами», «у вас свій фронт, а у нас свій». Це підтримує. Але це й породжує певні очікування. Оскільки у цивільних є свій фронт, і вони вважають себе патріотами, обіцяють – «ви там, а ми тут боротимемось», то вони мають вести якісь «бойові дії», або хоча б «не переходити на сторону ворога». Адже цей фронт не настільки небезпечний, як на сході. Але виявляється, що ніхто особливо не хоче вести мирну, беззбройну боротьбу за Україну..
Ні, дехто таки веде її, і веде і за себе, і ще за кількох. І навіть громадянський подвиг має місце. Це стосується різного роду волонтерів, громадських ініціатив, поодиноких принципових громадян. Людей, що схильні до альтруїзму та самопожертви. Це гідні побратими військових. Боротися поруч з ними – честь.
Але таких дуже і дуже мало... Саме слово «громадянин» зараз можна застосувати лиш до кількох відсотків тих, хто називаються громадянами України. І тому не дивно,бачити такі результати виборів, таку владу, розквіт корупції.

субота, 23 січня 2016 р.

Супермаркетотерапія

Супермаркет у Артемівську.
Важко передати, наскільки може гнітити мешканця міста постійна сірість військового життя. Здається, що яскраві кольори зникли назавжди. Лише сіре-буре-зелене-біле, в залежності від пори року. І ти увесь таких самих невиразних кольорів. І усі товариші.
А до цього ще й майже повна обмеженість у виборі щодо всього, що впливає на емоційний стан зовсім не позитивно.

пʼятниця, 22 січня 2016 р.

Війна, як продовження.. дитинства.

Квітка з гранат.
Тебе усі люблять і пишаються твоїми досягненнями. Тебе не особливо цікавлять ціни на продукти й одяг у магазинах. Навіть підвищення квартплати тебе не хвилює. Адже тебе всі й так прагнуть нагодувати, бо ти ж такий хороший і тобі необхідно нормально харчуватися, щоб бути сильним, розумним і здоровим.
Якщо не вийде нагодувати й одягти у старших, то прийдуть хрещені батьки і знайомі і все влаштують. Задарять цукерками та смаколиками.