пʼятниця, 29 січня 2016 р.

Громадянський фронт

Позбався сміття!
Військові часто чують та читають - «ми з вами», «у вас свій фронт, а у нас свій». Це підтримує. Але це й породжує певні очікування. Оскільки у цивільних є свій фронт, і вони вважають себе патріотами, обіцяють – «ви там, а ми тут боротимемось», то вони мають вести якісь «бойові дії», або хоча б «не переходити на сторону ворога». Адже цей фронт не настільки небезпечний, як на сході. Але виявляється, що ніхто особливо не хоче вести мирну, беззбройну боротьбу за Україну..
Ні, дехто таки веде її, і веде і за себе, і ще за кількох. І навіть громадянський подвиг має місце. Це стосується різного роду волонтерів, громадських ініціатив, поодиноких принципових громадян. Людей, що схильні до альтруїзму та самопожертви. Це гідні побратими військових. Боротися поруч з ними – честь.
Але таких дуже і дуже мало... Саме слово «громадянин» зараз можна застосувати лиш до кількох відсотків тих, хто називаються громадянами України. І тому не дивно,бачити такі результати виборів, таку владу, розквіт корупції.
Родичі, колеги та друзі. Від них очікуєш розуміння, і бажання боротися так як і ти. Але навіть вони майже завжди продовжують жити старими мірками. Лижуть дупи політикам, дають хабарі, не можуть заткнути рота антиукраїнській пропаганді, чи поливанню брудом солдат. Тобто це для громадян занадто. Це завеликі вимоги – змінитися і відстоювати честь України та її воїнів хочаб словом. Боротися з корупцією хоча б не приймаючи у ній участі, то взагалі – жах.
Для солдата така поведінка видається дивною. Виникає відчуття, що його просто зрадили. І кров бійців проливається даремно. Зрадили ті, хто добре знає, що він пережив, але тим не менш – зрадили. Бо громадяни бояться навіть крок ступити проти своїх звичок. бояться видатися смішними через принциповість. Але солдат не може і не хоче розуміти такі дрібні причини для страху. І бачить лише дурні виправдання громадської імпотенції та слабодухість. І відкрито засуджує це. Але, замість каяття, отримує агресію і побажання «іти лікуватися».
Лише схиблені можуть назвати тих солдатів, які повернувшись з зони бойових дій, та вказують на недоліки суспільства, хворими. Може солдат і тревожать душевні рани війни, але саме прагнення справедливості, чесності, відповідальності це не ознака відхилення, чи хвороби. Це нормальний стан громадянина. Справжнього громадянина.
Ті, хто вважає це відхиленням, лише дискридитують самі поняття бойового стресу, ПТСР та психологічної допомоги. Адже солдат добре розуміє, що мати чисту совість це нормально. А якщо інші вважають це ненормальним, то запхніть собі у дупу вашу «нормальність» та ваше лікування! Через це багато хто відмовляється звертатися до психолога. Бо бачать у ньому ворога, який хоче ампутувати все людяне і хороше, що оголилося як нерв після боїв.
Тобто у відразі до психологічної допомоги є провина суспільства.
Мені теж довелося відчувати таку зраду. А ті люди навіть не відчули, що щось не так. Єдине, що їх дивувало, це моя реакція. Вони ображалися на її. Бо їхні мірки «нормальності» не змінилися. Їм звично зраджувати ідеалам, «бо так треба», «так усі роблять». Їхня зашкарубла «нормальність», то їх єдиний дороговказ та мірило. Але більше не кажіть, що ви патріоти, підтримуєте солдат і т.д., це брехня! Це як зраджувати з усіма підряд, і водночас клястися у вічному коханні.
А тим, хто дійсно тягне боротьбу на громадському фронті за всіх інших, величезна наша вдячність. Ви наші герої, не менше, ніж ми ваші. Ми повретаємось, і встаєм з вами плечем до плеча. Колись масса Громадян стане критичною.

Немає коментарів:

Дописати коментар