неділя, 17 січня 2016 р.

Почуйте солдат..

Вуглегірськ, нацгвардія.
Доволі часто лунає від військових, що дійсно приймали участь у бойових діях: «Ви нас не розумієте! Вам ніколи нас не зрозуміти!». Чесно кажучи, сам так ніколи не казав. Але теж зустрічав щось, що стосується цієї теми.
У кожного солдата мабуть є хоч хтось, від кого він відчуває підтримку, хто турбується про нього і чекає. Часто таких людей багато. У кращому випадку, то всі знайомі, друзі, співробітники. І коли ти повертаєшся нарешті, то очікуєш, що їм безумовно буде цікаво почути про те, що тебе вразило, про ті моменти, коли ти проходив по лезу ножа між смертю та життям. І ти із захватом намагаєшся одразу їм про це розповісти. Адже вони просили тебе берегти себе і повернутися, і вони не можуть не хотіти знати, що ти переніс.
І ти починаєш розповідати. Спочатку усім цікаво, вони висловлюють свої бурхливі емоції щодо того, що ти переживав. Але настає момент, коли вони починають казати: «Та годі вже про ту війну! Набридло! Давай про хороше будем говорити, навколо стільки хорошого!». А ти… ти ж не просто розповідав свою історію, ти переживав її заново. І не закінчив. Ти лишився на середині того, вже пройденого шляху, у самому пеклі. Тобі не дали дійти до щасливого, хоч і гіркого фіналу. То ж ти стоїш серед пекла вибухів, а всі говорять про щастя та добро, і про те, що не хочуть відчувати те, що відчував ти. І це викликає обурення, а може й відторгнення. Твоя історія нікому не потрібна, для інших цінніше приємні відчуття ніж ти з свлїм брудом війни.. Можливо вони бояться і тебе. І не хочуть знати тебе справжнього. І скільки б вони не пишалися твоєю сміливістю та вчинками, не казали, що щасливі від твого повернення, це нічого не варте без того, щоб вони з повагою дослухали тебе до кінця.
І якщо ти й надалі будеш намагатися розповісти усе й до кінця, то через кілька спроб, люди починають дивитися на тебе як на психа. Казати, що тобі варто лікуватися, бо не можна думати про війну так довго. Треба йти далі. Йти далі?? Але ж ви самі не пускаєте йти далі, коли кажете: «Годі про війну. Давай Чогось позитивного»! Це ваше небажання слухати і співчувати залишає нас там. І якщо ви, від кого ми чекали розуміння, не можете почути, то від кого ще чекати розуміння?
І тут наступає переломний момент. Потрібно обрати свій шлях. Ти можеш намагатися знайти того, хто тебе почує. Можеш те саме робити з пляшкою, адже вона допомагає людям «поважати» один одного. Можеш віддалитися від суспільства, бо чекав розуміння, а виявилося, що воно на це не здатне, почати пиячити. Можеш спробувати вирвати з себе те, що суспільству не потрібне, і робити вигляд звичайної людини, приховуючи рани душі, доки вони не вирвуться звідти вже не тінями минулого, а вгодованими демонами..
Або ти згадаєш, що ти воін, і не звик пасувати перед перешкодами, та знаєш, що на всякий випадок є своя зброя. І якщо не вийшло досягти мети легкою зброєю, то завжди знайдеться й потужніша. А інформаційна зброя сучасного суспільства дуже різноманітна. Зараз є журналісти, яких цікавлять твої історії і які хочуть донести їх до усього загалу. А якщо ти користуєшся інтернетом, то тобі навіть нема потреби кудись йти та зустрічатися. Ти можеш викладати свої думки і спогади у соціальних мережах, та відповідних групах, де збираються ті, кого цікавить, що у тебе у душі, і такі самі воїни, як ти. Ти будеш там серед своїх, і твоя історія буте почута і пережита тими, хто цього бажає, а не тими, хто терпить. А потім це зможуть прочитати і ті, хто не зміг почути тебе раніше, коли ти їм це розповідав особисто. І нічого, що перша спроба може вийти кострубата. У тебе є завжди можливість доповнити і відредагувати. Дошліфувати її до рівня діаманту.
А може твоя історія лишиться жити в інтернеті і вплине на багатьох. Допоможе виховати нові покоління воїнів. Увійде в історію, яка неминуче буде написана про те, що зараз відбувається. І тоді там буде написана не брехня з кабінетів, а вимазана глиною, мазутом та кров’ю правда з окопів, «зеленок», та перемелених війною будівель.
Я пішов цим шляхом, і не шкодую. Моя правда була почута, мені стало значно легше, і у мене зникли ті кляті флешбеки, коли я міг раптом наживо відчути себе там, серед вибухів. І далі виявляється, що всі тебе чують і розуміють. Запам’ятайте, записані історії завжди не такі страшні, як ті, що сидять у нас в голові, я знаю, що кажу.
Можливо, це не вирішує усіх психологічних проблем, але скидає з плечей велику частину тягаря, і дозволяє озирнутися навколо. А навколо багато людей та громадських організацій бажають допомогти відкинути залишки того психологічного тягаря, та нарешті почати насолоджуватися тим, що ми навчилися цінити краще за всіх. Життям.

Немає коментарів:

Дописати коментар