неділя, 26 червня 3014 р.

Бій на першому блокпості Слов’янська. Перша танкова атака.

Бойова карта Слов'янська та пробитий уламком магазин.


Минув рівно рік. Не претендую на істину, але грунтуючись на своїх спогадах, почутому, та спогадах інших бійців, намагаюся скласти все до купи, і описати максимально правдиво та детально. Ті хто загинув, і ті, що лишилися тоді живі, платили в той день свою ціну за мир і правопорядок, що невдовзі були повернені Слов’янську.
На посту під Слов'янськом. Перший блокпост. "Висота".

Вступ

Ми пішли на цю війну добровольцями, оскільки не бачили для себе інакшого вибору. Багато для кого, у тому числі і для мене, війна стала продовженням боротьби на Майдані. Під час першого відрядження до АТО ми звалися другим резервним батальйоном оперативного призначення Національної Гвардії України.
Мені випало нести службу на першому блокпості на західній околиці міста Слов’янська, що мав назву «Рибхоз». Половина днів нашої ротації були дощовими та холодними, попри літню пору. Ми потерпали від дощу, оскільки стояли фактично в полі, та не мали укриття та частої нестачі питної води.

Напади з перестрілками на нашому блокпості у тому чи іншому вигляді відбувалися досить часто. Інколи здавалося, що це відбувалося через ніч. Та все ж, зазвичай то були лише нічні перестрілки зі стрілецької зброї, або працював снайпер, чи пару раз падали міни.
Ми вже втянулися у цю «гру» і нам було цікаво вночі позмагатися з ворогом. Тим більше, що ми були у виграшній ситуаціїї – у окопах. При перших пострілах бадьоро і радісно звучали вигуки «До бою!», солдати похапцем вдягали броню, хапали зброю і навипередки бігли на вогневі позиції.

Танки

Наприкінці облоги Слов’янська бойовики почали кидатися, як поранений звір... Був то кінець червня і останні дні чергового «перемир’я».
Якось вдень почули на відстані десь до кілометру незвичні звуки. Як для мене, то це було схоже на роботу бульдозерів. Снували такі собі «бульдозери» навкруги нашого посту десь далеко, за зоною видимості.
Тоді я й почув перші вигуки – «Танки!». Танки то рухалися, то зупинялися. Тоді всі були у напруженні, але нічого не сталося – покаталися та поїхали. Звісно, ми були всі підняті по тривозі, вдягли броню і підготувалися до бою. Тривало це не дуже довго, десь близько півгодини.
Коли все затихло, усі вільні від нарядів розбрелися відпочивати. Я ж повихвалявся друзям через інтернет, що до нас чужі танки приїздили. То вже не просто якісь нічні перестрілки, до яких всі звикли.
Звісно, був повідомлений штаб, бо тут у ворога танки, а ми не готові, нема у нас проти танків нічого серйозного. Просили якось допомогти. Тільки підмоги ні технікою, ні протитанковими засобами ми не дочекалися.
Через день, 26 червня 2014 року, надвечір ми знов почули танці «бульдозерів» навколо блокпосту. Їх вже було більше. Я жартував з «Августом» – «То, мабуть, якийсь фермер тікає зі Слов’янська на своєму тракторі через поле!». Звуки то посилювалися, наче вони там гарцюють, то вщухали. За деревами та кущами нічого не було видно. На деякий час вони зовсім принишкли, наче поїхали. Всі порозходилися їсти та відпочивати. Я написав друзям через інтернет щось типу: «А до нас знов танки приїжджали!»
Потім пішов і з усіма добряче наївся супу. До нас якраз прибув служити «Карабах» і за пізнім обідом розповідав усякі цікавинки. Падав дощ, як і в попередні дні, земля була перезволожена.
Та раптом ми знов почули гуркіт двигунів танків. Знехотя – той, хто виліз з броні, знов її одягнув - схопили автомати і зайняли позиції.
Коли усі на позиціях, то місця у окопах не вистачає. Я тоді не встиг потрапити на зручні місця у першому ряді окопів на «Висоті» і довелося зайняти позицію у другому, найвищому ряді. Пізніше мені казали, що кілька бійців пішло у розвідку і доповіло, що там дійсно є ворожі танки.
Мимо пробігав солдат Артур з позивним «Піт-буль». «Август» жартома назвав його «Собакою», на що дістав зауваження, що він таки «Піт-буль», а не «Собака».
Танки наче знов причаїлися.

Бій

І раптом вибух. За моєю спиною, де були наші палатки, дорога та озера, стояв БТР-80. Тепер на місці його башти вирувало полум’я.
То був наче сигнал, одразу навколо утворилося пекло. На дамбу, що на озері, виїхав танк, поливаючи усе снарядами, з «зеленки» працювали ще один чи більше. Свистіли і кулі з кулеметів. Для нас то означало, що все навкруги рвалося, кожних кілька секунд чувся постріл і відбувався розрив поруч.
БТР горів. У ньому згорів боєць-десантник та вибухав боєкомплект.
Люди з першого ряду «Висоти» стріляли у зеленку з автоматів/кулеметів. Не знаю, чи була на відстані пострілу там піхота противника, принаймні нікого не буо видно. Мені з другого ряду було незручно стріляти, бо я глушив інших своїми пострілами, та й ця стрілянина по невидимому противнику видавалася  мені безглуздою. Вистреливши пару раз, я припинив вогонь, щоб зберегти набої. Тим більш, не було жодних наказів, кожен діяв на власний розсуд.
По рації ми запросили підмогу, сказали, що танкова атака, і отримали відповідь:  «Тримайте позиції, підмоги не буде». Як пізніше мені переказали деталі розмови, нас спитали: «Скільки танків?». Діставши відповідь: «Три чи чотири», хтось з того боку пожартував: «Тааа, вони навіть не знають, скільки там танків! Тримайте позиції, підмоги не буде».
У відчаї хтось запросив викликати вогонь артилерії на себе. Та їм відповіли щось накшталт: «У нас перемир’я, артилерія не працюватиме».
Повз мене пробіг командир блокпосту з кількома солдатами зі словами «Откативаємся». Я гадав, це означає перехід на інші позиції, які знаходилися глибше, і в мене нарешті зявиться шанс зайняти зручнішу позицію, і таки постріляти з користю. На моє запитання: «На які позиції відкатуємося?», командир глянув на мене божевільними очима і мовчки побіг далі, а за ним ті бійці.
Я вирішив, що погляну, на які позиції вони прямують, і побіг за ними. Іти доводилося повз місце, де горів БТР та найбільше рвалося мін чи снарядів. Там я побачив укріплену позицію, де ще ніколи не був. Я подумав: «То он куди відкатуватися потрібно. Ну гаразд, мабуть, командиру блокпосту видніше, де потрібні люди».
Але... Вони пробігли крізь укріплення та побігли далі у напрямку виходу за межі блокпосту! Я не міг зрозуміти – не так давно була команда зі штабу тримати позицію, основні сили лишилися на позиціях, а командир з 5-10 бійцями відступає. Відступати, залишивши усіх підлеглих?! Та взагалі – як можна відступати? Навіщо тоді ми взагалі несемо тут службу, якщо при першій серйозній атаці залишати блокпост?
Сам вигляд офіцера, те, що його дії не відповідали наказу «триматися», про який всі знали, і те, що він біг, полишивши багатьох відомих мені бійців, навело мене на думку, що він діє неадекватно (потім він потрапив до лікарні чи як контужений, чи по психіці).
Потім у той самий бік, здається, пробігла ще одна невеличка група. Я вже не слідував за ними, бо знав, куди вони прямують...
Я знав, що нагорі у окопах ще лишаються бійці з мого взводу, і не міг ані залишити своїх, ані примиритися з відступом. Почав повертатися на попередні свої позиції, аж тут побачив взводного, що прямує у мій бік. От, думаю, він точно скаже – що і де я маю робити для оборони блокпосту. І послідував за ним.
У цей момент я й досі повертаюся мало не щодня. Полум’я з БТРу раптом спалахнуло вогняним стовпом метрів 10 заввишки. Навколо рвуться міни чи снаряди, а я стою серед того і розумію, що за таких обставин малоймовірно вціліти, що саме це і є найвища концентрація війни, на яку я добровільно пішов.
Я якраз перетинав рівчак і раптом метрах у десяти відбувся розрив. Командир взводу був до розриву ще ближче. Мене штовхнуло, і я впав оглушений. На якийсь час я втратив сівдомість, ніби потрапив у темряву, і повернувся (схоже відчуття у мене було в дитинстві при ураженні струмом). Думав, що то вже все - якщо не поранений, то у такому безпорадному стані та при щільному обстрілі артилерією того клаптика це лише справа часу.
Прийшовши до тями, я оглядів себе. Зі здивуванням зрозумів, що цілий і не ушкоджений. Наче ніде кров не тече. А був я без каски, бо з касками нас комбат і частина 3027 надурили й не видали.
Коли я підвівся, то через дим вже не бачив, де подівся взводний. Щоб передихнути від усіх тих вибухів, я вповз у бліндаж з мішків з піском. Той бліндаж був частиною укріплення, через який командири полишали позиції. Він був у кількох метрах від того рівчака. У бліндажі я побачив, що пристібнутий до мого автомата магазин пробитий, через бік йшла поперечна пробоїна і з неї виглядали набої. Його пробив уламок від того вибуху, що мене оглушив.
Присів у бліндажі, а з дерев та кущів на мене летіло зкошене ворожим танковим кулеметом листя. Чомусь подумалося – якщо раптом залишуся живим, то мені буде що розповісти (цю обіцянку собі я зараз і виконую). Змінив пробитий магазин на цілий. На ящику неподалік лежав чийсь магазин і було кілька плям крові.
Здавалося, що стрілянина по нам йшла з двох боків, а з третього боку було озеро. Я дійшов висновку, що, мабуть, нас оточують. Я не збирався відступати чи здаватися в полон. Подумав, що будь-якої миті на наші позиції може увірватися ворог. Дістав гранату Ф-1 та вкрутив запал, готовий до того, щоб спокійно висмикнути чеку, коли буде потреба.
Тоді я ще не відійшов від вибуху, почувався оглушеним і не знав, що ще можу зробити, окрім як чекати.  І тут... я побачив, що у відгалудженні бліндажу лежить РПГ «Муха»! Я згадав, що чув вигуки про те, що на першу лінію потрібне РПГ і вирішив, що це моя місія у цьому бою – будь-що пронести через прострілювану ділянку РПГ і віддати комусь, чи й самому здійснити постріл. Я побачив конкретну корисну задачу і все стало на свої місця, я став спокійний та зосереджений.
Вистрибнувши з бруствера, я спочатку майже поповз по розмоченій дощами глині, а потім плюнув – піднявся та побіг, час від часу ковзаючи. Забравшись на «висоту», я потрапив у прохід-траншею. Добре, подумав я, що ми з «Августом» вдвох вирили оту траншею, бо раніше усі на горі ходили абсолютно неприкриті.
Діставшись передньої лінії «Висоти», я зіткнувся з нашими бійцями, які сказали, що все ж таки додзвонилися і отримали наказ відступати. Я і інші бійці все перепитували – чи дійсно-дійсно є наказ відступати, на що була ствердна відповідь. Цей момент мені сказав багато про що. Адже вся група, незважаючи на кількість в 10 осіб, вважаючи, що лишилася одна на блокпосту, кинута всією вертикаллю командування, була готова радше померти, захищаючи блокпост, ніж жити з розумінням, що ми полишили поле бою без наказу. Жодних міркувань про те, що навколо суцільна зрада і треба рятувати себе. Тільки наказ.
 Принесене мною РПГ виявилося непотрібне, бо з того боку нічого у зоні видимості не було. Єдина користь, що я його забрав і не залишив ворогу. Зрозумівши, що потрібно йти, група ще не знала – куди. Я розповів про те, що я бачив, і повів усіх тим шяхом, яким відступали інші.
Коли довів їх до того самого бліндажу, у мене раптово підкосилися ноги, я зупинився й присів. Може через наслідки того вибуху, може через ініші причини, та видавалося, що сил більш немає. Думав – нехай ідуть, а я тут залишуся. Але мене просили йти далі, я  зібрався і через силу побіг з ними.
По дорозі ми підібрали ще кількох солдат, які тримали позицію на виході з блокпосту. Один з солдат узяв мою «Муху», я не заперечував, подумавши, що він, мабуть, краще вміє нею користуватися. Так він і ніс її усю дорогу.
«Август» повагався, та все ж побіг забрати з своєї палатки, що стояла найближче до «Висоти», свій мобільний телефон. Все через зовсім не марні побоювання того, що з допомогою телефону рідних та друзів можуть тероризувати бойовики. Повертаючись, «Август» побачив, що «Лана», що несла з собою ящик патронів, впала, і патрони розсипалися, а інші бійці допомагають їх збирати. Далі ящик несли вже інші.
Наскільки памятаю, усього нас було 10 гвардійців і 2 десантника. Я («Доцент»), «Август», «Сова» та «Лана» були з окремого взводу розвідки. У бою «Лана» снаряджала хлопцям на «Висоті» магазини. З 2-го відділення були «Ворон», «Кріт», «Руля» – командир висоти, «Повар», «Снайпер» і «Роман».
 На виході з території блокпосту «Лана» помітила, що по дорозі з нашої групи зник «Сова», і разом з командиром «Висоти» повернулася знайти його. Ми відійшли далі, щоб не бути мішенями на дорозі, і зупинилися зачекати їх. Один солдат був у шоковому стані і просив щось йому дати, щоб перевязати  подряпаний палець. Я дав йому свій перев’язочний пакет. То було нерозумно з мого боку, але його заспокоїло.
Виявилося, проходячи описане вище укріплення з мішків, «Сова» зателефонував «Карабаху» і, дізнавшись, що він у складі групи з 17 бійців також готуються до відходу, вирішив на них зачекати.
Коли «Лана» з командиром «Висоти» знайшли «Сову», то почули гуркіт БТРу. Гадаючи, що то вже прорвався ворог, вони видвинулися у наш бік і залягли у зеленці. На відстані метрів 70-ти від них проїхав БТР. Після цього вони втрьох дісталися місця, де ми їх чекали, і далі ми знов рухалися разом.
Пізніше, зідзвонившись з «Карабахом», «Сова» з’ясував, що якраз на тому БТР відступила та остання група з 17 осіб, і рухалися вони полем, а за нами на блокпосту нікого вже не лишалося. Далі цей БТР по дорозі перевернувся і був підірваний бійцями, щоб не лишати ворогу. Є думки, що ця аварія БТР відволікла від нас засідку сепаратистів, що чатувала недалеко від виходу з блокпосту і завдяки цьому ми безперешкодно пішли далі.

Доповнення від «Ворона» з «Висоти»

Час початку бою я не засікав, як і тривалість. Суб’єктивно все вклалося у якихось півгодини, але насправді тривало не менше двох годин.
Знову об’явили бойову тривогу, і наше відділення розосередилося по позиції «Висота» (система вогневих точок, що взаємно перекривалися по секторах ведення вогню та укриттів від обстрілу, з’єднані окопом-траншеєю та з виходом на невеликий пагорб в центрі блок-посту). Було все моє друге відділення (окрім «Піт-Буля» та «Чечена», що були на позиціїї біля БТР, що подім був підбитий), комроти, «Малиш», декілька (здається, двоє) хлопців від 95-ки та декілька бійців з окремого взводу розвідки.
Пустився моросити дрібний дощ. Ми хлюпали по розкислій глинистій землі, і мені це, чомусь, викликало асоціацію з тими російськими військовими фільмами про Чечню, які я дивився раніше. Я подумав - «хай йому грець, прямо Чечня якась!». Сильного страху не було, був певний мандраж, але разом з тим усе згладжувалося відчуттям колективу, оскільки нас було немало на тих позиціях, і ми були у тактичному виграші.
Шум танкового двигуна все дужчав – машина йшла на нас прямо через «зеленку», приблизно з 9-ї години. Ось ми побачили стовп чорного диму від роботи  дизельного двигуна над деревами. Самого танка не було видно, він так і не виїхав впритул на узлісся, а вів бій з кущів. З боку дороги, що йшла зі Слов’янська, теж було чути роботу танкового двигуна, а можливо й декількох (як виявилося потім, з тієї сторони працювали два танки ворога та якась бронемашина підтримки).
Не пам’ятаю, як саме розпочався бій, і звідки пролунав перший постріл. Пам’ятаю, що разом з танковими залпами  розпочався шквал вогню зі стрілецької зброї  з «зеленки». Стріляла далеко не одна людина; кулі свистіли так, що ми деколи й голови підняти не могли.
Ми відповідали їм зі своєї зброї, але у нас були тільки автомати. Стріляти доводилося, ледь-ледь виглядаючи з окопу, а то і взагалі, витягнувши руки з автоматом над головою. Ні про яку прицільну стрільбу й мови не могло бути.
На нашій позиції  (приблизно посередині, у дещо винесеній ніші) також був АГС-17. Хлопці пристріляли його загодя по зеленці, і тепер також покривали площу перед собою з цієї «грози  піхотинців». З АГС-у стріляли десантники (які з нами потім відходили).
Я сидів на куті біля АГС-у та періодично вів прикриваючий бій, коли хлопці перезаряджалися. Якось у нас вже був бій до того, і я був імпровізованим «помічником АГС-ника» - тягав короби-равлики до нього, прикривав, тож і зараз я сів на те саме місце. Не памятаю, чи тягав я короби до АГС-у цього разу, але точно пам’ятаю, що патрони закінчилися буквально за лічені хвилини, і мене послали за ними до сусідньої вогневої позиції на нашій «Висоті». Я приніс ящик, і отримав команду заряджати магазини. Здається, я ще раз тоді ходив за повним цинком на сусідню вогневу позицію, але точно стверджувати не можу, бо все як у тумані…
У мого товариша, «Малиша», який був старшим та досвідченим та який прийняв негласне командування, заклинив автомат. Він узяв мій, та продовжив бій, а я мав заряджати магазини. Тоді підійшла «Лана», їй теж сказали допомагати мені. Я узяв автомат у «Лани», і  продовжив стріляти. Пам’ятаю, як здивувався, коли ми відкрили вогонь на придушення ворога одночасно, і я в автоматичному режимі випустив увесь рожок за три секунди!
З своєї позиції я трохи прикривав  розрахунок АГС (принаймні, мені так здавалось), але як назло, автоматичний гранатомет вийшов з ладу. Спроби привести його до ладу нічого не дали, і на жаль, нам довелось його покинути…
Коли бій лише розпочався, пішли чутки, що є команда відходити, али ми тримали позиції, бо чутки чутками, а наказу такого не було. Зв’язок барахлив, ми нічого не чули через стрілянину, розриви танкових снарядів та вибухи. Прибіг хлопець з десантури, він був збуджений, розповідав, що там «знизу» (на інших позиціях) дуже гаряче, що підірвано БТР, аж вежу-турель зірвало, та що вже є жертви серед наших воїнів…
Не знаю, скільки то все тривало, бо був поза часом у своїх відчуттях. Аж ось хтось (здається, хлопці з розвідки) передали командиру відділення команду відходити. «Руля» передав команду по «Висоті». Ми почали збиратися: узяли усе більш-менш цінне, що можна було взяти в руки: зброю, залишки боєкомплекту та радіостанції. Я ще з одним хлопцем ніс в руках ящик  з патронами, а в нагрудник напхав гранати. Було дуже незручно бігти, а щоб вийти з нашої позиції униз, доводилося пройти через невеличкий пагорб, тож ми були вище лінії бруствера. Пригадую неприємне відчуття, прямо аж холод по спині, що зараз щось прилетить у спину. Я-то був у бронежилеті 3-го класу, та й шолом на голові мав, але від того не було легше.
Внизу все палало. БТР горів, як свічка, на намети також кинулось полум’я. Стрілянина була звідусіль, але я не бачив переміщення людей по блок-посту. Так само, як і вбитих. Очевидно, що хтось із наших ще залишалися по своїх вогневих позиціях, але тоді здавалось, що ми самі, йдемо останніми і нас уже оточують. Незважаючи ні на що, ми все ще залишалися командою і виконували бойову задачу. Навіть, якщо вона полягала у відході. З неприємних відчуттів згадується не страх, а відчуття поразки та того, що у спину може прилетіти куля. Усе інше сприймалось якось віддалено, наче бачиш усе на екрані телевізора.
Коли ми вже відійшли, та бігли полем, я глянув на годинник: було 19:40.

Відступ

Іти полем нам було небезпечно, адже воно було перекопане й вологе, грунт мов глина налипав на взуття, що сповільнювало пересування, і то була відкрита місцевість, а позаду продовжували стріляти. Тоді ми вирішили піти іншим шляхом, у сторону ставків.
Один з десантників був босий. Він казав, що все добре, дійде і без взуття. Хтось ніс патрони у котелку.
Як з’ясувалося, десантники, зазнавши втрат, отримавли наказ і перші відступили на вцілілих БТРах з кількома нашими (мабуть та група з командиром), оголивши фланг блокпосту, а ми про це і не здогадувалися.
Особливо не вірячи у те, що вийдемо живими, ми йшли, на ходу обираючи шлях. Спочатку перейшли невелике поле, лісосмуги. Часто сперечалися – куди і яким шляхом ми йдемо. Дійшло до того, що вирішили обрати командира за званням. Виявилося, що серед нас були лише солдати та старші солдати. Тому вибори командира завершилися нічим.
«Август» порадив тим, кому важко швидко йти, викинути пластини з броні, щоб легше було йти. Проте ніхто не наважився це зробити, незважаючи на важку дорогу і сильну втому. Мабуть, через хазяйновитість, до того ж постійні черги позаду нас «косили зеленку» без упину, переслідувавши нас близько 3-х кілометрів. Потім постріли вщухли, та було неясно, чи дійсно ми відірвалися.
Вирішили йти вздовж довгої низки ставків. Берега ставків були порослі очеретом і кущами. У 50-100 метрах від нас, паралельно ставкам, проходила дорога. Перечіплялися за приховані у траві коряги, часом провалювалися у воду.
Пройшовши тиривалий час, через очерет ми побачили, як на протилежному боці ставка світилися вікна будинків.
Інколи, незважаючи на протести частини загону, інші палили цигарки, присівши наколішки. «Август» порадив мені надіти балаклаву, щоб у сутінках не «світити» обличчям. Так я і йшов далі у балаклаві.
Одні казали – треба пробиратися на 2-й блокпост, інші – до Ізюму. Були думки йти всю ніч, ночувати у ставку, заночувати у селі, скористатися машиною у селі. Але більшість підтримала думку, що у селі може бути засідка, тому його потрібно оминати.
У когось був телефон з GPS, але розряджений. У мойому також був GPS, але я лишив його у палатці через незручні розміри. «Швед» (що був на сусідньому блок-пості у той час) зв’язався з «Совою» та сказав, що видвинеться нам назустріч.
Коли зовсім стемніло, ми вийшли на дорогу. Одного разу ми побачили, що позаду нас по трасі повільно їде машина. Ми розосередилися і зайняли позиції за деревами та кущами, що росли поруч дороги. Машина зупинилася у кількасот метрах від нас. Вона довго не рушала, погасила фари. Коли вирішили рухатися далі, виявилося, що ми розгубили у темряві своїх і хвилин десять витратили на те, щоб знов зібратися до купи.
Коли до населеного пункту лишалося близько півтора-двох кілометри, "Швед" знову зателефонував до "Сови" і повідомив, що чекає нас на 3х БТРах. Потрібно лиш не заходячи у селище, що попереду, повернути праворуч. У двох БТРах були десантники, а у одному - беркут.
Дійшовши трасою майже до населеного пункту (Микільське?), ми повернули праворуч на польову дорогу, попереду виднілася лісосмуга.
Через деякий час ми попереду побачили постріли трасерами угору. Вирішили зателефонувати до "Шведа", з'ясувати, чи усе в них гаразд, можливо це вони нам сигналять. Проте в той же момент зателефонував "Швед" і запитав, чи у нас все гаразд, бо також чув постріли. Після цього він кілька разів запускав сигнальні ракети, та просив БТР дати чергу трасерами у небо для коригування нашого руху.
З лівого боку від нас, за яром виднівся н.п. (Хрестище?). З його боку кимось подавалися сигнали освітлювальними ракетами і теж летіли трасера. Хтось наче намагався ввести у оману, подаючи сигнали альтернативні нашим зустрічаючим. Добре, що у нас був мобільний і можна було уточнити, попросити – зробіть зараз ще три постріли, щоб ми впевнилися.
Потім ми помітили, як з села виїхало декілька машин. Було видно, як вони зупинились і світили у наш бік потужними прожекторами, нам довелося прокрадатися перебіжками та заляганнями, ховаючись від променів. Місцями і у полі справа щось трохи світилося.
Ми йшли загрузаючи у перепаханому полі, та потім хмари розійшлися й місяць освітив нам добре "вкатану" й суху дорогу між полями й ми пішли по ній.
Виявилось, що група, що нас зустрічає, взагалі в іншому боці, близько 4-5 кілометрів праворуч від нас, по другий бік поля. Звернувши у бік, з якого нам сигналила зустрічаюча група ракетами, нам довелося пройти у тому числі і крізь якісь відвали породи і важку техніку, офісну будівлі, продиратися у темряві через зарості дерев.
Врешті решт ми вийшли на ще одне поле, і проклавши собі шлях через кукурудзу, чи щось подібне, дісталися наших БТРів. Шлях у нас зайняв дуже багато часу і пройшли ми від свого блокпосту близько 15 кілометрів. Щільно вмостившись на броні, ми з вітерцем помчали на 2-й блокпост, здолавши на БТРах ще десь 7 кілометрів.
Потім вже нам розповіли, що зустрічаючі у тепловізор помітили ще дві групи, що рухалися паралельно нам, по обидва боки, і впевнившись по тоелефону, що то не ми, відкрили по ним вогонь з БТР.
Інакше нам довелося б дати ще один бій. А у суцільній темряві перевага була б у того, хто мав тепловізор чи пристрій нічного бачення. В нас таких пристроїв не було.
Те, що нас зустріли, і з великою вірогідністю цим врятували, відбулося всупереч волі нашого комбата і коштувало «Шведу» звільнення. Комбат наказав залишити нашу групу без допомоги, заборонивши виїзд, а сам пакував речі. Начштаба відповів, що все вже вирішено і він не може піти проти цього. Тому «Шведу» довелося добитися підтримки десантників та беркутів і виїхати нам на зустріч.

2-й Блокпост (Комбікормовий завод)

Ми були останньою групою, що повернулася з першого блокпосту. Прибувши на другий блокпост, я першим ділом вгамував страшенну спрагу з 5-и літрової фляги, яку бійці передавали один одному. Було темно і всі якось намагалися віднайти своїх побратимів, розібратися – хто є, а кого немає. Бійці радісно обіймалися.
Виявилося, що «Піт-буль» загинув у тому бою. Його життя обірвав третій осколок.
Перший він отримав у обличча ще на Майдані і він так й залишився у обличчі. Другий, як розповідали, у бою потрапив під око, його просили вийти з бою, бо він поранений, але той відмовився, витягнув осколок та продовжив стріляти з кулемету. Незабаром його дістав третій осколок, що перебив судину під ключицею. Також загинуло троє (?) десантників з БТРів та постраждали ВВшники з ПТУРом.
Коли мене побачили командир взводу та інші, хто раніше на БТРах приїхав, то казали, що здивовані, що я живий. Командир питав, чому я не пішов тоді далі за ним.
Ми собі облаштували місце для відпочинку на першому поверсі одного з будинків комбікормового заводу, де знаходився блокпост, позносивши двері і щити у кімнату, як почалався обстріл. Мені здалося, що нам не уникнути ще одного бою.
Наші теж відповіли мінометами. Хтось надворі крикнув – «всім в укриття, працюють міномети».
Тільки вляглися, аж тут надійшла команда – їхати у Ізюм на базу АТО. Швидко зірвалися, забилися хто у що вліз і поїхали.

У Ізюмі

Прибули до розташування антитерористичного центру у Ізюмі десь о 4-й ночі. Будиночок, що ми у свій час до відбуття на перший блокпост привели до ладу і з смітника зробили супер-базу, обрав собі МТЗ (може ще й із комендантським взводом). Вони ж там і спали на час нашого повернення. Здається, кожного з них була кевларова каска. То ж дуже небезпечно було сидіти у Ізюмі, їм шоломи потрібніші, ніж нам.
Вищі командири їх трохи порозштовхували і змусили посунутися. Видали каремати та простирадла. Ті були сонні та невдоволені, але виконали все. Так я нарешті роздягнувся та ліг відпочити. Було дуже холодно, оскільки ноги промокли у ставках, а тулуб і весьодяг були мокрі від поту (під броніком завжди пітнієш сильно)
Укрив себе своїм мокрим одягом і намагався задрімати. Обійняв пробитий магазин, що прийняв за мене осколок у бою. Потім усі його розглядали та жартували – «Хто з дівчатами спить, хто з хлопцями, а він з магазином»)
Ніч якось перемучивсь, а задрімав вже вранці. Все здавалося, що танки прийдуть за мною і сюди, і бій може от-от продовжитися.
Вдень всі розглядали мій пробитий магазин. Крім корпусу також була перебита і сталева пружина у середині його. Також хтось помітив, що й міцний ремінь мого автомату у двох місцях був наскрізь пробитий. Тим дивніше було те, що я вийшов неушкодженим.
Кількох бійців забрали до лікарні з підозрами на контузію, дрібні травми та інші розлади. Ходили чутки, що на психіку страждали ті офіцери, що тікали повз мене. Взводний отримав контузію, може саме від того вибуху, що стався, коли він був недалеко від мене. «Сова» теж отримав контузію. У мене боліли очі і голова, як і вчора. Вчора було не до того і я не звертав на це уваги.Я не став звертатися до лікарів, бо мені ніхто не казав, що у мене "не такі" очі, а тоді це було все, що я чув про ознаки контузії.
У той день декому дзвонили з дому родичі, бо тим телефонували сепаратисти і або погрожували, або пропонували забрати мертвого сина.. У мене була параноя, мені здавалося, що й моїм родичам-друзям дзвонять та лякають.. Весь день ходив як неприкаяний.
Багато хто злився на комбата та звинувачував його в тому що нас кинули без допомоги і у бою, і при відході. Йому про це доповіли, і він вийшов до нас такий гордий, зі словами – «Скажіть мені все в обличчя!»
І солдати тоді йому багато чого сказали. Добровольці не соромляться. Тут усі рівні, і якщо ти мудак, то тебе від осуду і зневаги не врятує ні звання, ні посада. Я теж спитав. Спитав, чому комабат не міг нас вивести з оточення, а «Швед» зміг. Він сказав, що йому нема чого відповісти на моє питання.
Наступний день видався сонячним, мій одяг висох, і на душі теж стало радісно.
Комбат залишив нас і нам представили виконуючого обов’язки комбата. Зникненню комбата зраділи. На відміну від минулого комбата, що втік у Київ (за чутками – прихопивши з собою машину оптики), новий виконувач обов’язків не був схильний давати «вистави».
Новий комбат зібрав нас і попросив підняти руки тих, хто хоче повернути собі блокпост. Я був пригнічений через те що мені все ж довелося відступити і не міг втратити шанс повернутися, тому підняв руку. Практично усі підняли. Думаю, з тих самих міркувань.
Дехто вимагав від командування інформації - чи будуть у нас танки та засоби боротьби з ними, чи буде зв'язок з командуванням та підтримка в разі необхідності,  бо нас менше ніж два дні тому і сепари не допустять помилки й не випустять нас вдруге. Тим паче, що командування нас покинуло й ми дивом вийшли живими тримаючись близько 3-х годин. Не діставши прямої відповіді, ми все ж поїхали.
Всі розуміли ризик, але тут була задіта гордість. Якщо вже втратили, то потрібно повернути.
Нам роздали зброю і ми заходилися її чистити. Компенсатор мого автомата був заліплений глиною, що не дивно, адже доводилось падати і повзати по багнюці. Можливо з нього навіть небезпечно було стріляти до чистки. Добре що не довелося. Ця чистка була особлива, наче ритуал. Чистка після бою і може перед боєм. Усі думали про повернення на місце бою. Місце де скоріш за все скоро поляжеш, бо знов самі автомати у нас проти танків. Мені дали почистити і автомат командира нашого взводу, оскільки той потрапив до лікарні.
Коли ми їхали, нас урочисто вітали солдати, пости яких ми проїзжали. Вітав і беркут. Ці прості вітання військових, що стоять на посту, проїзжаючим військовим завжди надихають і додають урочистості моменту.

Повернення на перший блокпост

Коли ми приїхали і огледілися, то виявилося, що все не так і погано. Блокпост вже не пустий і нас посилили двома танками та БМП. Також привезли протитанкові міни. Усюди ходили кілька саперів, ліквідовуючи, чи жбурляючи у ставок небезпечні залишки минулого бою.. Догорали підбиті БТР...

За нашим колишнім наметовим містечком, від кого залишився лише навіс, було зкидано залишки речей. Наших речей.
Я там знайшов свій бушлат, кепку, футболку та весь цивільний одяг. Він нікому не сподобався. А у «Августа» навпаки - весь цивільний одяг зник. Зник і мій вимитий посуд, а у тих, хто посуд тримав брудним, він залишився. Цей факт, а також попредній мій досвід наштовхнули мене на думку, що мити посуд на службі варто до, а не після споживання їжі.
Нам на базі АТО дали палатки на заміну тих, що ми купляли колись за власні гроші, а вони зникли після бою.
Встановили палатки, я ходив по згарищу і знайшов ще один небезпений предмет – пом’яту, але нерозірвану гранату з підствольника. Показав саперу. Потім охороняв, як належить, щоб ніхто її не зачепив. Далі довелося наполягти, щоб сапер таки щось з нею зробив, бо вона лежить на стежці, а вночі на неї дуже ймовірно наступлять. Сапер прикривши долонею своє обличчя, іншою рукою узяв гранату і поніс викидати у озеро. Отак працюють сапери..
Вже все було не так, як до 26 червня. Життя табору йшло занадто тихо. Здавалося, що людей немає зовсім. Всі були якісь надірвані. Дехто не витримав повернення на те саме місце, і не дочекавшись ротації написав рапорт на звільнення. На наш старий пост ми вже не заступали. Тепер ми ходили «слухати танки» на в’їзд на блокпост з боку Слов’янська.
Якось приїздила «Лана», плакала та обіймала нас на тій самій висоті.
Далі було звільнення Слов’янська і така очікувана ротація. Пам’ятаю, коли ми вже поверталися, дехто казав, що заздрить нам, що нам випало побувати у такому бою... Призовники ВВшники, що обладнували базу під Ізюмом, просили сфотографуватися з моєю вистріляною «Мухою» і подарувати трофейні сепарські саморобні ножі.
Після місяця відпочинку вдома було об’єднанння з першим батальйоном у Батальйон імені генерала Кульчицького та нові відрядження до АТО.
*  *  *
Минув рік від тих подій. За цей час багато чого сталося, багато значно важчих боїв і більших втрат пережили захисники України. Але той бій завжди згадується як початок, одна з перших бойових сторінок цієї війни. То була перша танкова атака на сили АТО. У тому бою основну роль відіграли солдати, наші офіцери нажаль не показали себе командирами, що керують підлеглими, а такими самими рядовими – хто трусливішим, хто відважнішим, але не командиром.
Проте це не завадило окремим офіцерам отримувати високі нагороди за той бій. І це при тому, що рядові, що до останнього трималися без них, у більшості своїй не отримали навіть грамоти чи подяки.
Кілька з тих 10 нацгвардійців через рік отримали відзнаки МВС «За відзнаку у службі», але далеко не всі. Мені на згадку залишився лише пробитий осколком магазин, а «Августу», «Сові» та багатьом іншим взагалі нічого.
Наскільки я розчарувався у наших офіцерах, настільки я пишаюся мужністю наших рядових. Я вже знаю, що ці начебто звичайні хлопці і дівчина насправді відважні бійці, що і на останньому рубежі не зганьблять честь гвардійця і не лишать товаришів.
--------------------------------------------

Написав «Доцент», перевіряли, доповнювали та коригували – «Сова», «Швед», «Август», «Лана», «Ворон». Усно узгоджено з «Кротом».

2 коментарі:

  1. автор дійсно пройшов декілька кругів аду... зберігши гідність та силу духу. Я дуже пишаюся тим, що особисто знайома з цим героєм! Доки в нашій країні є таки хлопці - я спокійна за майбутнє моїх маленьких синів!

    ВідповістиВидалити
  2. перечитавши цю статю
    я помітив що тут мої боєві товариші про "висотку"
    шкода що так ніхто і не розпові про 1-й пост на болкпосту "карасі" так нас тоді називали

    ВідповістиВидалити