пʼятниця, 15 січня 2016 р.

Зброя, як частина солдата

АКС - ARIMAN
Шабля - це зброя,
Шабля - це правда,
Шабля -
Козацька це сила і влада!
Серце - коханій,
Богу - душа,
Та коли треба - скажемо: "Ша!"
Дмитро Лазуткін «Козак систем»
На сьогодні зброя залишається функціональним символом, що символізує та гарантує владу. І у страшних снах солдатам сниться, що вони втратили десь свою зброю і не можуть її знайти. Бо окрім того, що це тягне за собою суворе покарання від закону, це ще й позбавляє солдата його суті, він перестає бути солдатом.
Зживаючись зі своєю зброєю, солдат перестає помічати її у себе в руках. Людина та зброя сприймаються нерозривно.

А от оточуючі навпаки, бачать саме зброю, а не того, хто її тримає. Зброя приковує їх увагу, підкорює волю, випромінюючи небезпеку та примушуючи підкорятися тому, хто її носить. А солдату здається, що його вказівки виконують через те, що громадяни дуже законослухняні і з повагою ставляться до нього. Хоча.. якщо бояться = поважають, то усе вірно. Слухняними стають і не дуже слухняні, і навіть відверто неслухняні та асоціальні особистості. Отака магія зброї.
Повертаючись вже звичайним громадянином у суспільство, солдат боляче переживає розставання зі своєю ріднесенькою зброєю. Відчуття глибокої туги можна порівняти з наслідками таких катастрофічних випадків, як втрата житла чи усіх багаторічних накопичень.
Розум каже – не переймайся, так має бути, ти здав зброю, як належить, тепер у тебе новий етап у житті. Але душа тужить, а підсвідомість волає «не хочу нічого чути, де моя зброя, аааа!!!». «Зі зброєю я був ого-го. Я міг захистити себе, захистити країну, бути опорою та захистом слабким. Зі зброєю я був рівний серед рівних, і нікого вище за мене не було. А тепер я маю покладатися на поліцію, на інших військовослужбовців. Я вже неповноцінний.»
Звісно, це в основному стосується тих, хто приймав участь у бойових діях і часто спав у обіймах зі зброєю. Багато хто вигадував своїй зброї імена. Можливо навіть усі, тільки дехто це приховував. А віддати свою «Марусеньку» з якою стільки доріг пройшли і стільки усього зазнали.. Ну, ви ж розумієте?
Я згадую свій перший автомат. Не слідуючи традиціям, я назвав його «Ariman», а не дівочим ім'ям. Бо мені якось не дуже подобалося, що мене захищатиме у бою «дівчина», а не навпаки. Це не на честь того Арімана, що був уособленням зла, за уявленнями древніх персів, а на честь вигаданого персонажа. Той Аріман був воіном, що володів передбаченням, і передбачаючи, що у когось у наступну мить потрапить ворог, він змінював хід подій і на шляху кулі бійця вже не було. От і надряпав я це ім’я на пластиковому ців’ї свого АКС. Як там казали, як ти назвеш, так і попливе? Так співпало, що мій «Аріман» у бою під Слов’янськом прийняв за мене уламок, ставши між мною та ним. Звісно, це солдатські байки та сентименти. Але факт емоційного зв’язку солдата і зброї незаперечний.

Сподіваюся, колись і у нас, як у деяких країнах, солдати зможуть забирати додому власну зброю, і не страждати.

Немає коментарів:

Дописати коментар