субота, 24 червня 2017 р.

Повернення з війни

Уламки мін з Вуглегірська.
Так склалося, що я повертався звідти багато разів. Стільки, власне, скільки і потрапляв туди.
З кожним разом почуття притуплюються, але завжди все до болю схоже.
Пам’ятаю, як це було зі мною вперше. Ми усі були дуже збуджені. А я все думав - як це? Чи відчую я себе вдома? Чи відчую себе цивільною людиною?
Все сталося раптово. Я побачив перші багатоповерхівки Києва і у мені прокинувся «киянин». Ті самі відчуття, шо і всі ті 30 років, які я прожив тут. Але при цьому солдаська сутність все ще трималася в полі зору. 

Ми відчували себе переможцями. Здавалося – ось, ми змогли, вижили, Слов’янськ вільний, скоро і війні кінець! Ми визирали з першого бойового транспорту цієї війни – жовтого «Богдана» і махали людям, повз яких проїжджали. А вони з посмішками вітали нас.
Невеликі збори у частині, та швидкісна поїздка бойовим «Крокодилом» на Петрівку. Я тоді переживав, що у частині відіжмуть мій пробитий осколком магазин, пусту трубу від «Мухи» та сепарські ножі. Адже все склалося добре!
Я вдома! Змив з себе пилюку, наївся. Все чудово, я повернувся і маю не менше тижня перепочинку.
Але вночі до мене прийшла війна. Мабуть вона їхала за мною, але дещо затрималася.
Я не спав. Це був напівсон-чергування. Я слухав техніку. Я відчував усе і був готовий до бою. Здавалося, що ось-ось мій сон перервуть та покличуть на чергування. Або ж я почую найголовніші слова, які миттєво мобілізують – «До бою!».
Ніч стирає реальність і я не міг втямити, що я вдома, здавалося, що це просто більш спокійний блокпост, але потрібно бути готовим.
Це приходило щоночі десь два тижні. І так було щоразу, коли я повертався, відрізнялася лише інтенсивність.
Того, першого, разу було найяскравіше. Дні минали весело у зустрічах з друзями та колегами, у розповідях про бої та солдатське життя. А вночі до мене приходила війна. Тому я боявся ночі, не хотів засинати і потрапляти знову у її міцні обійми.
А одного разу я прокинувся ТАМ.
Коли раптом прокидаєшся через підозрілий шум, то вночі важко зрозуміти, що ти вже у себе у кімнаті. А якщо ще й не у себе, а може у санаторії, на дачі, то взагалі шанси зрозуміти, що ти у безпеці мізерні.
Так так було і зі мною. Поїхав я відпочити у свій будинок у лісі. Ліг спати угорі на мансарді. А вночі розпочалася гроза і блискавка вдарила десь недалеко. Прокинувшись від вибуху, мені здалося, що я сплю у наметі, і десь іде бій. А оскільки не чути вигуків «До бою!», то мабуть усі відступили, чи загинули і я лишився один.
Я кинувся намацувати свій автомат, броню та берці. Але який жах! Їх нема! Я беззбройний та беззахисний серед бою! Думав виглянути з намету через вихід. Але «вихід» виявився вікном і я потроху почав повертатися у реальність. Через деякий час зрозумів, що я вдома і заспокоївся. Я повернувся. До наступної ночі.
P.S. Зараз, коли все наче пройшло, вибухи салютів і петард, не лякають мене, і не призводять до невірного сприйняття реальності. Але десь глибоко у душі смикається тривожний дзвіночок, який не дає радіти вибухам невідомого походження.
Розумію, моя історія, у тому чи іншому вигляді, може повторитися з іншими бійцями, які, на відміну від мене, лише щойно повернулися звідти тілесно, а душею ще там. А нещасні діти, які перенесли душевні травми, пов’язані з вибухами? Їм ще гірше. І тому я різко негативно виступаю проти саме нічних вибухів. Вдень це теж погано. Але вночі це небезпечно. Вночі ми втрачаємо візуальну інформацію, сонні. А знесиленому пережитим мозку дуже просто змалювати жахливу віртуальну реальність.

Немає коментарів:

Дописати коментар