четвер, 4 лютого 2016 р.

У Гвардію з Майдану

Колись, як ще був малим, я читав про те, що найелітніший підрозділ в Україні – це Національна Гвардія. Подумки я уявляв, як я теж стаю до її лав, як приймаю участь у миротворчих міссіях, виконую бойові завдання. Уявляв собі, як поглядатимуть дівчата на такого красеня гвардійця. Все видавалося таким особливим, з романтичним ореолом. Мене тягнуло до того.
Але то були лише юнацькі фантазії. Я навіть не сподівався, що вони колись справдяться. І ніяк не працював у тому напрямку. Але я відчував всередині себе бійця, яким у разі потреби можу стати. Відчував вогонь, який тліє, але варто лише дмухнути..
І дмухнув Майдан. Я не міг терпіти несправедливості, і бути осторонь. Я відчував, що це єдиний вірний шлях для мене. Якщо відмовлюся, оберу пристосуванство, то це буду вже не я, тоді я сам себе не поважатиму ніколи.
Я не був на Майдані постійно. Мені здавалося, що бути резервом, і з’являтися у найнеобхідніший момент, краще. І коли щось відбувалося, я завжди з’являвся.
Бути самому по собі, досить  непогано у багатьох ситуаціях. Це – ефективно, бо ти не втрачаєш час, коли на те немає потреби. І лише власна воля кожного разу визначає твій вибір, а не зобов’язання перед групою.
1-2 грудня, 11 грудня, 20 січня, дні перших вбивств, та спроб зачистки, 18 лютого. Цене виключний перелік, а лиш те, що ще пам’ятаю. Я залишався одинаком, не бажаючи більше ніж на зміну записуватися у загони.
Мені подобалися вибухи гранат, які жбурляли в людей «правоохоронці». Це було незвичне відчуття, яке заворожує. Потрібно лиш було бути уважним, та зважати, що гранати можуть не лише прилетіти, а й швидко прикотитися по льоду дуже далеко. Мабуть, мені щастило на немодифіковані гранати, бо одна вибухнула за метр чи два від мене, але я лише відчув через кілька штанів легкий удар, без жодних наслідків. Але я бачив тих, кому пощастило менше..
19 лютого я знову дістався на Майдан. Попри те, що писали про стрілянину тітушок і міліції по тим, хто намагається це зробити. Тоді я вперше жбурнув шмат бруківки. Хоча раніше в мене беркут вже жбурляв, і майже поцілив бруківкою і гранатами. Раніше не доводилося, бо мені щастило. Беркут не здійснював небезпечних атак, коли я був у лавах. Він лиш стояв, лякав йдучи у наступ, але потім відходив. Ну, звісно, стріляв резиною, та закидував гранатами.
Люди уходили, чи що, але до вечора мені вручили щит та червоний мотошолом з розбитим переднім склом. А ще дали окуляри з оранжевим склом. Вони краще підходили замість скла шолому ,ніж ті, що я купив сам перед тим, як іти на Грушевського вранці 20 січня. Тому я віддав свої комусь, у кого не було, хоча мої і міцніші.
За день я зрозумів, що ситуація разюче змінилася. Бути одинаком більше не можна. Загрози були того рівня, коли необхідно бути частиною підрозділу, і діяти скоординовано.
З парою таких, як я, пішов у «розподільник», де вирішили, що нам у 17 сотню Самооборони Майдану. Це ні про що нам не говорило. Ніч з 19 на 20 пройшла відносно спокійно. Під ранок ми лягли спати. Але важко було заснути у підвалі. Здавалося, що раптом щось відбуватися нагорі, то ми й не почуємо, а нас тут подушать як кошенят.
А на ранок 20-го нас, майже не спавших, розбудив десятник, який мабуть взагалі не спав ніколи, а був на барикадах. Зі словами – «Беркут атакує!».
Всі мерщій одягалися та вибігали. На вулиці відбувалося таке, що не загубитися було неможливо. І швидко наш загін розтанув у Майдані.
Далі промайнуло жахливе 20 лютого..
Я одразу не розумів, що відбувається і де потрібна моя допомога. Приєднувався то там, то там до інших. Формувалися тимчасові загони. Я увійшов до одного з них і виконував команди старшого. Потім почув заклик не йти на інститутську, бо там вбивають снайпери. Бачив, як якийсь загін не послухався, а побіг туди. Як потім несили тіла загиблих. Вели полонених Ввшників. Пам’ятаю їхні обличча. Пам’ятаю, як затуляв, разом з іншими Самооборонівцями, тих ВВшників від народного самосуду.. Робили коридори. Вони йшли обідрані і приголомшені.
Потім було оголошення про те, що у КМДА збирають кров для поранених на Інститутській. Полишив тих Ввшників під сценою та побіг шукати пункт здачі крові, як багато інших. Але сказали, що це неможливо, бо нема апаратури..
А Майдан тим часом вирішив розширитися і барикадуватися, за звичкою. Всі очікували на вирішальний жорсткий штурм з застосуванням бронетехніки і зброї. Ніхто не думав, що то вже кінець.. Незважаючи на надірвану лиш півроку тому спину, я перетягав більше десятка мішків угору. Піднімався по залитих кров’ю сходах. Та кров повертатиметься до мене знов і знов, як наяву.
 Носив до крайньої барикади за жовтневим палацом, де палили шини проти снайперів. І до інших місць поруч. Один раз пішов з групою напівпригнувшисб підкидати нові покришки у вогонь. Тоді це вважалося небезпечним. Казали, що ще стріляють, але ніхто не знав напевне. Зараз думаю, що мабуть снайпери вже пішли. Тоді всі думали, інакше.
Всі люди тоді трудилися просто скажено. Вбивства побратимів зробили їх нещадними до себе, і готовими на будь-яку самопожертву. Навіть жінки тягали каміння.
До вечора на Майдан звідусіль з’їхалася купа народу та волонтерів. Волонтери теж працювали, самовіддано, як скажені. Вкінці я був настільки виснажений, що не міг стояти, хоча і з’їв багато чого ситного. Мені було соромно так багато їсти, але я не їв майже добу. А мій замурзаний мазутом вигляд говорив сам за себе.
Мене не пускали у розташування, бо у мене не було того клятого папірця-перепустки від «Спільна Справа», нам видали одну на двох з іншим новобранцем. Мого напарника, чи когось, кого я пам’ятав у обличча, не було видно. Але хтось зжалився та пустив мене впасти на підлогу у гардеробі. Там було тепліше, ніж на дворі Потім мене впізнали свої і запустили всередину.
21-го чи 22-го я повернувся додому. Добре, що я мав двоє штанів. Зняв замазучені джинси, а під ними були спортивні штані. Відмив трохи берці. Коли я познімав брудний одяг, то те що залишилося на мені було жахливе. Мені сказали, що я викапаний тітушка, тільки з вусами.
Після цього не дуже було зрозуміло, що буде далі. Аби я був як і раніше – сам по собі, то вже не повертався б сюди. А так, я відчував певну відповідальність.
Наступні дні через Майдан нескінченним потоком пливли труни Небесної Сотні..
За кілька днів нам видали військову форму «Дубок». Як пояснили – щоб відрізняти справжню самооборону від тих, хто видає себе за її. Видавали форму на Хрещатику з магазину Адідас. Я жартував, що у мене унікальна військова форма від Адідас. Продовжувалися якісь чергування..
Вдень я піднімався до Жовтневого палацу. Пригрівало сонце. Я сідав і дивився на все згори. Я приходив туди не просто так. Я перевіряв, чи все ще бачитиму кров. Але раз за разом я наче наяву бачив залиті кров’ю сходи. І розповідав перехожим, про те, що було тут.
Було і спільне чергування з міліцією. Міліція тоді боялася виходити на вулиці. Тим більш у центрі. І це було небезпідставно. Детальніше про чергування тут.
Якось ввечері зі сцени Луценко(?) об’явив що Росія вводить війська з кількох напрямків. І ось-ось танки можуть бути тут.
Виглядало досить переконливо. Я поповнив на останні гроші рахунок телефону щоб мати зв’язок з друзями. Навіщо ж мені залишати гроші, якщо ось-ось війна буде на вулицях мого міста? А у момент, коли здається, що скоро твій останній бій, дуже хочеться поговорити..
Підготував свою нехитру амуніцію. Урочисто, наче перед святом. Я так завжди робив і по тому. Такий собі ритуал.
Але нічого не відбулося тоді. Лише якісь незрозумілі рухи чи то за участю молоді Правого Сектора, чи то під його вивіскою. Зараз усе у тумані, наче з іншого життя.
Потім новини про Крим.
Десятник приносив якісь анкети Самооборони Майдану. Щось казав, що може ми виконуватимем якісь правоохоронні функції. Потім за тими анкетами видали посвідчення Самооборони Майдану.
13 березня Верховна Рада ухвалила закон про створення Національної Гвардії України. Адже стара Національна Гвардія буда розформована.
Стояв з сотнею під Верховною Радою 17 березня. Тоді через гучномовець лунало про прийняття часткової мобілізації. Я тоді подумав, що я буду вічно шкодувати, якщо не продовжу почату справу, якщо замість мене інші чоловіки боронитимуть Україну. Знову мене осяйнуло розуміння – це мій шлях! Я маю доробити почате. Чи хоча б прийняти участь.
З’являлися новини про різні курси молодого бійця, для підготовки до відбиття вірогідного нападу військ РФ, чи колаборантів. Серед того усього, у тому ж ключі «підготовки», з’явилася новина про те, що велика кількість бійців Самооборони Майдану відправилися на офіційну бойову підготовку на полігоні новоствореної НГУ.
Я теж хотів потрапити на таку підготовку. Але усі знайомі самооборонівці казали, що воно нікому не потрібно, а хто хоче, той зможе потрапити туди, коли закінчать навчатися попередня група бійців. Наскільки я зрозумів, ніхто не збирався мене інформувати чи якось сприяти моєму тренуванню.
Проходила інформація, що вся самооборона має перейти у НГУ.
Серед інших самооборонівців ставлення до Національної гвардії було негативне. Всі вважали, що нас вербують туди для того, щоб видресувати і направити на народ. Пришлють розганяти Майдан. Ось такий збочений суперзрадницький план ніби у влади є. Щоб майданівці били майданівців.
Ще хтось на площі казав, що це вони придумали Національну Гвардію. Навіть біля Українського дому роздавали листівки з закликами вступати до Національної Гвардії Майдану.
Там же я якось побачив, що якісь люди сідають на Європейській площі до автобусів «неопланів», їх проводжають якісь дівчата. Хтось сказав, що то на вишкіл Правий Сектор від’їзжає, мабуть. А може то їхали і в НГУ..
На Грушевського з’явилися плакати нацгвардії з написом «Національна Гвардія України запрошує всіх, хто має честь захищати свою країну». А у новинах розповідали про вербовочні пункти. Ну, прямо як у штатах, тоді подумалось мені.
Виявилося, що один з таких пунктів знаходився поруч з місцем розташування моєї сотні. Там був стіл і двоє зразково одягнених гвардійця. Я підійшов до них розпитати, що до чого. Мені одразу дали таку собі газетку, де був закон про Національну Гвардію України. А я почав розпитувати що саме потрібно для вступу, які вимоги. Мені сказали про військовий квиток, паспорт, медкомісію, несудимість, контракт і т.д.. І тут я задав питання, яке мене хвилювало найбільше:
   Я не служив і у мене немає військового квитка, чи візьмуть мене?.
Гвардієць поглянув на мене
– А чоому ти не служив? – підозріло запитав він.
– За здоров’ям не взяли. Але зараз у мене все гаразд, я відчуваю. Кілька років немає проблем, та й лікарі казали, що з віком пройде все.
– Нуу, нам потрібні найкращі бійці, і щоб здоров’я відмінне. Мабуть, ти не підійдеш.
Я дуже засмутився, але не зовсім відмовився від думки про НГУ. І газетку мені всеодно дали з собою почитати.
А у газеті було те ненависне майданцівцям «МВС». Одразу вгорі великими літерами. Ще й десь навть було написано «національна гвардія МВС». І у законі всяке неподобство було – про охорону хатинок чиновників, ядерних об’єктів і т.д.. Зовсім якось бентежно зв’язуватися з таким. А раптом підпишеш ти контракт на три роки, щоб захищати країну, а тебе запхнуть охороняти чиюсь дупу у тилу, чи атомну станцію. І це поки інших нормальних людей мобілізовуватимуть для участі у бойових діях! А ти як дурень сидітемеш у тилу, хоча ішов туди воювати. Я нічого не маю проти тих хто охороняє стратегічні об’єкти, але я не цього прагнув.
Та ще й три роки.. У мене цікава робота, і я працюю з чудовими людьми. Я не хотів стовбичити у НГУ більш, нвж це потрвбно для країни. Тоді мені здавалося, що АТО триватиме кілька місяців. Ну, нехай, півроку. А що робити ще два з половиною роки  на контракті? Знов таки, охороняти щось?
І я вирішив, що НГУ не для мене. Забагато моментів, які насторожують.
Але якось зі мною заговорив боєць самооборони з мого загону. Він планував велике майбутнє, повоювати, перемогти, а потім влаштуватися в УДО чи СБУ вже як учасник бойових дій. І далі будувати таку незвичну військову кар’єру. Я ж відповів своїми побоюваннями щодо НГУ.
І тоді я почув аргумент, без якого наступних пригод зі мною не трапилося, і ви б мене не читали:
- Можна піти у НГУ не на контракт, а у резерв! Тобто, ти не маєш відслужувати якісь там роки. Нас потренують, повоюємо, скільки потрібно, і нас відпустять по домам, лиш викликатимуть раз на рік на навчальні збори. Тільки закінчаться навчання групи, яка зараз тренується, нам передадуть через іншого самооборонівця, і всі разом поїдемо з наступною групою у тренувальний табір.
Такий варіант все міняв! Мені аж не вірилося, що є така зручна річ – коли потрібно служиш, а коли ні – працюєш знову на своїй роботі.
І я почав вишукувати у вільний час усе про Національну Гвардію, все про службу у військовому резерві. І чим далі, тим мені більше подобався саме такий шлях. Особливо з огляду на те, що тут беруть бійців Самооборони Майдану усіх гуртом, і може не чіплятимуть ся до того, чого я не служив і до здоров’я. Адже у воєнкоматі у моїй справі вказано «обмежено придатний», тож навряд чи мені світить через воєнкомат.
А на російських каналах з’являлися випуски де казали про те, що «майданівці не напилися ще крові, і хочуть порішити усіх російськомовних, а влада їм потурає, набираючи у НГУ». І додавалися відеозйомка тренувань самооборонівців у Нових Петрівцях чи Старому.
Я й сам переглядав відео та фото про те, як готується перший батальйон Національної Гвардії України. І слідкував за невтішними новинами по Криму та Донбасу. І все думав – коли ж? Коли настане наша черга? Не можна там зволікати!
Коли товариші почули, що нас двое збирається йти у ту гвардію, то вже всі перестали казати про «нацгвардія буде розганяти Майдан». Ніхто не казав ні за, ні проти, показуючи, що то лиш нам вирішувати. Навіть якесь ставлення до нас стало відчуватися, як до приречених, чи що. Адже ми збираємося йти воювати, і всі це розуміли.
І ось нам нарешті призначили збір! Ми вдвох попрощалися з іншими самооборонівцями, лишили частину речей, оскільки нам пообіцяли за ними придивитися. Тепло попрощалися.
Зустріч була на Майдані на 10.00 23 квітня. Між сценою та Лядськими воротами. Біля сцени зустрів ще таких самих, як я, тільки з інших сотень, і одного у формі нацгвардії, та малинових тільнику та береті. Він був з першого батальйону. У нього чи відпустка була, чи може він з якихось причин не поїхав з усіма на схід. Вже не пам’ятаю.
Далі ми знайшли наші автобуси ЛАЗ. І нас повезли у гвардію.

Немає коментарів:

Дописати коментар